Вже понад двох років Україна протистоїть російській агресії. Окупаційні війська прагнуть реалізувати стратегію Путіна із знищення нашої незалежності та свободи. Водночас, Україна продемонструвала свою суб'єктність, за короткий період відновила свій військовий потенціал та стала бастіоном на шляху Путіна до Європи.

Для того щоб ефективно протистояти російському агресору, нам необхідно ясно усвідомлювати світову картину, розуміти місце і роль нашої боротьби у глобальному вимірі. Російська агресія в Україні, війни на Близькому Сході, нестабільність та військові конфлікти в Північній Африці, зростання напруженості у відносинах між державами Східної Азії, агресивні провокації КНДР, міжнародний тероризм є симптомами кризи глобальної системи міжнародної безпеки, що з часом тільки поглиблюється.

Цілком ймовірним є зростання масштабів та інтенсивності цих конфліктів, виникнення нових зон нестабільності з дедалі ширшим залученням провідних держав до військового протистояння. Така небезпечна тенденція може призвести до можливості загальносвітового військового конфлікту, який може являти собою як повномасштабну війну, так і систему локальних і регіональних конфліктів різного ступеню інтенсивності, за результатами яких відбудеться формування нового світового балансу сил.

Ця нестабільність, як вже бувало в історії, супроводжує зміну технологічних укладів. Радикальні прориви досягнені у зберіганні в виробництві електроенергії, інформаційних технологіях, біології і медицині, виробництві принципово нових матеріалів, а також пов’язаних з цим нових військових і безпекових технологій та відповідних змін у формах і методах ведення сучасних війн.

Світ перебуває на етапі трансформації і формування нової моделі управління глобальними процесами. Суттєво зростає вага людського, насамперед інтелектуального ресурсу, значення окремих елементів інфраструктури, а саме інформаційно-телекомунікаційних, транспортних, фінансових, інституційних.

Трансформується роль природних ресурсів. Принциповою вимогою стає екологічність і ефективність їх використання. Все це відбувається на тлі глобальних кліматичних змін, зростання кількості і масштабів природних катаклізмів.

На наших очах почалося завершення ери нафти. Як зазначив ще у минулому столітті саудівський міністр нафти Закі Ямані, «кам’яний вік скінчився не тому, що на Землі скінчилося каміння». Традиційні вуглеводні відіграли свою історичну місію і поступово витісняються новими джерелами енергії, насамперед відновлюваними, та енергоефективними технологіями. Неврахування цих процесів відкидає країни на периферію світового розвитку.

У регіональному вимірі небезпечність загроз посилюється через кризу Європейського проекту. Населення Європи старіє, що обумовлює потребу у залученні трудових ресурсів іззовні. Водночас, європейські суспільства неспроможні забезпечити органічну інтеграцію мігрантів за умов небачених за масштабами з часів Другої світової війни міграційних процесів. Кризові явища посилюють суперечності між загальноєвропейськими і національними інтересами. Результати консультативного референдуму у Нідерландах (квітень 2016 року) обумовлені не стільки ставленням громадян цієї держави до України, скільки їх незадоволенням процесами, які відбуваються у ЄС. Ще більш наочним наслідком  цих процесів став Brexit. Ця криза не є першою і навряд чи буде останньою. Європа – живий організм, який може подолати свої проблеми і вийти з кризи оновленим і сильнішим аніж раніше. Але для цього необхідно реалістично оцінювати і оперативно реагувати не лише на внутрішні проблеми, але й на зовнішні виклики.

Внутрішня слабкість єдиної Європи посилює її уразливість перед російською загрозою і міжнародним тероризмом, які у сукупності становлять екзистенційний виклик Європейській цивілізації, який усвідомлений далеко не всіма. Європейська зовнішня і безпекова політика є інерційною та реактивною, її визначальною рисою стала «м’якість без сили». Події 2008-2016 років переконливо довели, що у сучасному світі навіть величезна економічна міць, сила права і переконливість успішної суспільної моделі не гарантують захищеності від гібридних загроз, а безсоромне застосування жорсткої сили дає результат, якщо не зустрічає гідного опору.

За цих умов знов, як і за часів Холодної війни, ключовою є роль США як провідної демократії світу і гаранта міжнародної безпеки. США та очолювані ними альянси, насамперед НАТО, є глобальною силою, здатною унеможливити повернення світу до часів великого протистояння демократії і тоталітаризму, яке коштувало життя десяткам мільйонів людей як в Європі, так і в Азії під час останньої світової війни. Натомість у самих США у відповідь на кризу глобалізації посилюються ізоляціоністські тенденції, традиційний зовнішньополітичний курс Вашингтону після президентських виборів може зазнати суттєвих змін. Тому сподівання на американську безпекову «парасольку» без проведення власної політики захисту національних інтересів є легковажними і інфантильними.

Вищезазначене добре усвідомлюють у провідних столицях світу. І якщо держави Заходу і Китай в умовах латентного протистояння намагаються використати технологічні зміни та економічний потенціал для забезпечення своїх стратегічних інтересів, то керівництво Росії діє на основі права сили як першого і останнього аргументу. У той же час ресурси РФ стрімко тануть, і нинішня спроба геополітичного наступу – може стати прелюдією кінця путінського режиму. Важливою особливістю поточної кризи є наявність у імперсько-шовіністичної Росії ядерної зброї і демонстративна готовність до її використання як ultima ratio. Право вето у Раді Безпеки ООН дозволяє Росії блокувати використання міжнародно-правових механізмів запобігання агресії, передбачених Статутом ООН.

Російська зовнішня і безпекова політика визначається суперечливим впливом двох основних чинників: ностальгією за імперською величчю і намаганням дестабілізувати ринки нафти і газу для відновлення надприбутків від високих цін. Обидва ці чинники за суттю є ірраціональними, позаяк базуються на некритичному сприйнятті міфологізованого минулого і не враховують об’єктивні сучасні тренди.

Вже з 2012 року російська економіка попри високі на той час ціни на енергоносії і відсутність торгівельних обмежень почала демонструвати ознаки входження у рецесію. Соціальний контракт часів 1-го і 2-го строків В.Путіна, який передбачав відмову населення від реальних політичних прав і свобод в обмін на неухильне зростання соціальних стандартів, більше не міг виконуватися. За цих умов Кремль, як і на початку XX століття, знайшов вихід у роздмухуванні мілітаристських і шовіністичних настроїв у суспільстві.

Формуючи біля своїх кордонів зони заморожених і гарячих конфліктів та дестабілізуючи сусідні держави, Росія у свідомості кремлівських реваншистів неухильно проводить політику посилення власних позицій напередодні глобального конфлікту. Найбільш небезпечним є те, що Кремль сподівається перемогти у майбутньому протистоянні із незрівнянно потужнішим противником, що неможливо без превентивного застосування ядерної зброї. Такий підхід призводить до відволікання гігантських ресурсів на мілітаризацію, що тільки погіршує і так непросту економічну і соціальну ситуацію у Росії.

Попри ілюзорність мотивів, російська агресивна зовнішня політика сьогодні спирається на доволі потужні матеріально-технічні і воєнні ресурси та засоби і має реальні результати. Сьогодні Кремль вживає всіх заходів до відновлення прямого контролю над державами, території яких колись входили до Російської/радянської імперії. Україна, Білорусь, Молдова, Казахстан, країни Південного Кавказу та Центральної Азії – це першочергові об’єкти російської агресії. У якості інструментів «примушення до дружби» Росія використовує енергетичні ресурси, економічні важелі, штучні об’єднання, такі як СНД, ОДКБ, ЄАЕС, а за необхідності, як це було у 1992 році у Молдові, у 2008 році у Грузії і є з 2014 року в Україні, -  і пряму військову силу. Ситуацію ускладнює і те, що економіки і політичні системи саме цих країн є недостатньо реформованими, оборонні і безпекові спроможності не відповідають масштабу російської загрози, ці держави не інтегровані до ЄС і НАТО і не можуть покладатися на зовнішні гарантії безпеки.

Водночас, метою Кремля на європейському напряму, на відміну від часів домінування комуністичної доктрини, є не стільки отримання безпосереднього контролю над вільними країнами Європи, скільки руйнування єдності ЄС та перетворення його складових на корумповані автократії, за своєю сутністю подібні путінській Росії. Союзниками Кремля при цьому об’єктивно стають  радикальні політичні сили усього спектру - від комуністів до фашистів.

Підтримуючі авторитарні тенденції у регіоні, у тому числі прямо фінансуючи антидемократичні політичні сили, корумпуючи еліти, активно використовуючи криміналітет, Росія виступає чинником руйнування міжнародної безпеки, суспільного регресу і деградації.

У російській агресивній стратегії Україна посідає ключове місце. Без її повного підпорядкування завданням Кремля успішне продовження агресивного зовнішнього курсу  РФ неможливе.

Як і майже 100 років тому, Росія потребує потужності української промисловості, насамперед ОПК, замінити які Кремлю не вдалося за 25 років після розпаду СРСР. Для отримання хоч якихось шансів на успішність протистояння з НАТО російські збройні сили мають укріпитися на українських територіях, принаймні по берегу Дніпра. Порятунок російської економіки, що стрімко деградує, за задумом кремлівських стратегів вимагає залучення українських ресурсів, зокрема рук і мізків мільйонів українців.

Битва за Україну для путінської РФ, як і для ленінської РРФСР, - поворотний момент. Якщо Кремль переможе, то система європейської безпеки буде остаточно зруйнована, а перед російськими військами відкриється шлях далі на Захід. Якщо Україна вистоїть – розповзання війни буде зупинене.

Росія активно використовує парадигму гібридної війни, тобто комплекс скоординованих і ув’язаних спільним задумом дипломатичних, інформаційних, військових і економічних заходів, спрямованих на реалізацію агресивних цілей імперської політики.

По-перше, парадигма гібридної війни спрямована на підрив і руйнування усього комплексу суспільних відносин у об’єкта агресії, знищення волі до опору. Пам’ятаємо про це особливо сьогодні, коли комплексна дестабілізація є основним інструментом агресії РФ проти нашої держави. Поряд з окупацією Криму і прямою військовою агресією на Донбасі у хід йде все: від корупції і організованої злочинності, підтриманих професійним арсеналом російських спецслужб, до спеціальних кібер і інформаційних операцій. Російські спецслужби активізували роботу у радикальних середовищах і прагнуть спрямувати нерідко виправдане невдоволення людей для руйнування нашої держави.

По-друге, гібридна війна, з одного боку, є самостійною парадигмою ведення бойових дій, а з іншого, може розглядатися як комплекс заходів передвоєнного періоду, що передує початку відкритої широкомасштабної військової агресії. Це слід чітко усвідомлювати і враховувати під час оборонного планування.

По-третє, застосовані під час гібридної війни засоби є високо латентними, їх складно ідентифікувати, а ще складніше нанести удар у відповідь. Класичним вже став вислів «нас там нет». Наприклад, руйнуючи інфраструктуру життєзабезпечення у Сирії, російська авіація стимулювала міграційні потоки до Європи, фактично відкривши новий фронт проти Заходу. Водночас, довести наявність такого замислу і відповісти на нього вкрай складно для сучасних демократичних держав.

Російська агресія є найзагрозливішою небезпекою для майбутнього Української державності, нашого суверенітету і територіальної цілісності. РФ зміцнює армійські корпуси на окупованому Донбасі, забезпечує їх сучасною військовою технікою і зброєю. Тільки за офіційними заявами міністра оборони РФ С.Шойгу, поблизу кордонів України здійснюється розгортання трьох нових дивізій. На західному напрямі на додаток до вже розгорнутих військ формується одна танкова і дві загальновійськові армії. Потужне угруповання військ наступального характеру створено в окупованому Криму. На його озброєнні перебувають ракетні комплекси і літаки, що здатні нести ядерну зброю, а інфраструктура для її зберігання в Криму відновлюється швидкими темпами.

Спецслужби РФ ведуть наполегливу роботу з дестабілізації Молдови. Якщо їм це вдасться, то можна очікувати на швидке утворення небезпечного джерела нестабільності у Придністров’ї та значне нарощування російського військового потенціалу біля південно-західних кордонів України. Росія намагається посилити свою військову присутність у Білорусі.

Виходячи зі стратегічного наміру Кремля підпорядкувати нашу державу, ситуація може розвиватися за такими основними сценаріями.

1. Воєнний сценарій – повномасштабну військову агресію, яка наразі є найбільш проблемною та небезпечною для самого Кремля, але до здійснення якої ЗС РФ наполегливо готуються;

2. Гібридний сценарій, який на сьогодні залишається найбільш імовірним.

Цей сценарій передбачає продовження бойових дій малої інтенсивності на Донбасі, що не виключає можливості локальних наступальних операцій російських регулярних і іррегулярних підрозділів, а також підривну діяльність на решті території України. При цьому росіяни свідомо і системно порушують Мінські угоди, постійно обстрілюючи позиції наших військ, зокрема із важкої зброї, забороненої цими угодами. Цю зброю нерідко переховують серед жилих кварталів, навмисно наражаючи на небезпеку мирних українців, що страждають під окупацією. Лише за один день окупаційні війська витрачають від 1 до 10 тон боєприпасів.

Ми маємо бути готові до реалізації  кожного із цих сценаріїв.

Довгостроковий характер російської загрози на тлі стійких тенденцій до зростання нестабільності у Європі і світі формують зовнішнє безпекове середовище навколо України і визначають найвищий пріоритет політики національної безпеки у державній політиці України.

Тільки успішна і послідовна політика, що виходить з максимально ефективного використання власних обмежених людських, фінансових, матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, неухильне просування у напрямі європейської і євроатлантичної інтеграції, а також всебічний розвиток взаємодії зі стратегічними союзниками, у тому числі у сфері налагодження військово-технічного співробітництва, дозволить захистити інтереси України і створити синергетичний ефект національної єдності і міжнародної співпраці.

За цих умов найвищим національним пріоритетом є дальше зміцнення сектору безпеки і оборони. Під час зовнішньої агресії розвиток Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки України, правоохоронних і розвідувальних органів є без перебільшення умовою виживання незалежної України та її поступу. На цьому не можна економити гроші. Фінанси не будуть потрібні, якщо ми не зможемо захистити державу.

Воєнна реформа повинна забезпечити повну відмову від російсько-радянського ставлення до солдата як до гарматного м’яса та запровадження головного принципу НАТО - безумовної важливості збереження життя військовослужбовців при виконанні бойових завдань. Проходження військової служби має відкривати соціальні сходи, стати обов’язковою умовою для політичної чи державної кар’єри, бути суспільно престижним і матеріально привабливим.

Поряд з тим слід посилити демократичний цивільний контроль за сектором безпеки і оборони України. Політики мають не лише контролювати військових, але й нести свою частку відповідальності за ухвалені ними рішення та їхні наслідки.

За ці два роки зроблено чимало. Фактично з руїн відновлені Збройні Сили України. Відбувається поступова професіоналізація нашої армії. Лише за сім місяців 2016 року майже на 40% збільшилась кількість контрактників. Вже у другому півріччі 2016 року усі мобілізовані мають повернутися додому. Але у разі серйозного загострення на фронті нова мобілізація буде оголошена негайно.

В умовах протистояння з РФ Україна не може відмовитися від призову. Потреба у підготовлених резервах є занадто великою і критичною для виживання держави.

Вперше в історії незалежної України здійснено комплексний огляд сектору безпеки і оборони, на основі якого Рада національної безпеки і оборони України прийняла систему стратегічних документів безпекового і оборонного планування.

Зокрема, ухвалено нову Стратегію національної безпеки України, у якій визначено пріоритетні завдання захисту нашої держави і безпеки її громадян. Стратегія визначає, що запорукою національної безпеки і відновлення територіальної цілісності України є потужні Збройні Сили України, інші утворені відповідно до законів України військові формування, що забезпечені сучасним озброєнням і військовою технікою, активна зовнішньополітична діяльність, ефективні розвідувальні, контррозвідувальні і правоохоронні органи.

Нова Воєнна доктрина України визначає головною метою воєнної політики України створення умов для відновлення територіальної цілісності держави, її суверенітету і недоторканності в межах державного кордону України. Також цей документ чітко визначає військових партнерів, а також воєнного противника, яким сьогодні є Російська Федерація.

Вперше в історії України затверджено Концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України, яка визначає взаємопов’язані за єдиним задумом напрями і пріоритети розвитку сектору безпеки і оборони як цілісної системи. Документом визначені основні завдання і етапи реформування всіх суб’єктів сектору безпеки і оборони.

Стратегічний оборонний бюлетень України розвиває і конкретизує положення Стратегії національної безпеки України, Воєнної доктрини України та Концепції розвитку сектору безпеки і оборони України і є завершальним документом у циклі оборонного планування. Бюлетень визначає конкретні заходи щодо реформування ЗСУ та інших сил оборони.

Стратегія кібербезпеки України вперше встановлює розподіл відповідальності органів сектору безпеки і оборони у сфері кібербезпеки, передбачає створення координаційного механізму у цій сфері, визначає напрями і пріоритети розвитку спроможностей щодо кіберзахисту і забезпечення кібербезпеки.

Поглиблюється співробітництво з НАТО, послідовно запроваджуються стандарти Альянсу в секторі безпеки і оборони України. Разом з партнерами створено шість нових трастові фонди, до процесів розвитку сектору безпеки і оборони залучені експерти з держав-членів НАТО, розвивається військово-технічне співробітництво з цими державами. На Варшавському саміті Альянсу прийнято рішення щодо надання Україні Комплексного пакета допомоги.

Набув потужного імпульсу розвиток вітчизняного оборонно-промислового комплексу, який перетворився на один з пріоритетних секторів економіки. Метою реформування ОПК є забезпечення Збройних Сил України та інших військових формувань сучасним озброєнням і військовою технікою. Рада національної безпеки і оборони України визначила основні напрями розвитку ОПК та завдання щодо забезпечення ЗСУ, інших військових формувань сучасним озброєнням і військовою технікою.

Має стати безумовним пріоритетом відновлення ракетного щита України, збільшення бойового потенціалу артилерійських систем і відновлення надійної ППО, виробництво боєприпасів, розвиток систем телекомунікацій, автоматизованих систем управління військами і розвідки.

Реформується система Міністерства внутрішніх справ України. Створено Національну поліцію, основне завдання якої - захист прав, свобод і законних інтересів громадян. Сьогодні Національна поліція несе важкий тягар відповідальності за боротьбу зі злочинністю, масштаб якої вже починає загрожувати національній безпеці.

Сформовано Національну гвардію України як військове формування з правоохоронними функціями на принципово новій європейській основі. Розвиваються Державна прикордонна служба, Державна служба з надзвичайних ситуацій і Державна міграційна служба як складові системи Міністерства внутрішніх справ.

Відповідно до вимог Конституції України реформується система досудового слідства, створено інституційну основу для посилення боротьби з корупцією.

Формується національна система кібербезпеки і кіберзахисту, яка повинна забезпечити оперативне і адекватне реагування на кіберзагрози. Чітко визначено відповідальність складових цієї системи. При Раді національної безпеки і оборони України розпочав діяльність Національний координаційний центр кібербезпеки. У державі розгортається Національна телекомунікаційна мережа.

Розпочато реформування розвідувальних органів. Створено Об’єднаний комітет з питань розвідувальної діяльності при Президентові України, розроблено і затверджено Главою держави Національну розвідувальну програму України на період до 2020 року. Завершується створення системи забезпечення видовою інформацією органів сектору безпеки і оборони та інших споживачів, збільшуються можливості аерокосмічної розвідки.

У співпраці з експертами ЄС і НАТО розроблено проект концепції реформування СБУ, який враховує європейські принципи функціонування спецслужб і вітчизняний досвід протистояння російській агресії.

Формується сектор безпеки і оборони України як цілісна система, об’єднана єдиним керівництвом. Вдосконалено механізм координації діяльності його складових. Зокрема, за рішеннями Ради національної безпеки і оборони України створено Воєнний кабінет РНБО України, Головний ситуаційний центр України, активно розвивається мережа ситуаційних центрів органів сектору безпеки і оборони, а також центральних і місцевих органів виконавчої влади. Зокрема, ситуаційні центри створено в усіх обласних державних адміністраціях. Ця мережа надає змогу забезпечити координацію і контроль дій державних органів у режимі он-лайн, а у випадку кризових ситуацій перебирати на Головний ситуаційний центр держави управління силами і засобами сектору безпеки і оборони України.

Загалом протягом 2015 та першого півріччя 2016 року в Україні визначено стратегічне бачення розвитку системи забезпечення національної безпеки та сектору безпеки і оборони. В основному сформовано його законодавчу і нормативно-правову базу. Активно реалізуються визначені стратегічні цілі реформи. Таким чином, завершено перший етап реформування системи національної безпеки і оборони.

Реформа системи забезпечення національної безпеки і оборони знайшла підтримку як більшості громадян України, так і іноземних партнерів, насамперед держав-членів НАТО.

Ключове завдання подальшої реалізації реформи системи національної безпеки і оборони полягає у розвитку безпекового і оборонного потенціалу держави. Особлива відповідальність за хід реформи покладається на керівників органів сектору безпеки і оборони відповідно до завдань, визначених Президентом України і Радою національної безпеки і оборони України.

Але всі ці реформи можливі лише на основі успішного економічного розвитку. А для цього потрібно суттєво збільшити ефективність державного апарату, забезпечити тотальну боротьбу з корупцією, створити сприятливі умови для національного виробника і іноземних інвесторів.

Переконаний, ми можемо це все зробити. Але головна передумова для цього – консолідація та єдність нашої нації!

Слава Україні!

 

Статтю опубліковано у газеті «Голос України» 17 серпня 2016 року